Mamay Kozak

Справа в тому, що у мене не було дому...
Я думав про величезні, галасливі, багатолюдні станції, в яких я загублюся, зникну, як міг зникнути, якби не зупинився і кинувся в цю Червоточину, що важко здіймається в темряві. Я втоплюся в натовпі. Буду небалакучий, уважний, і тому мене цінуватимуть у суспільстві. У мене з'явиться багато знайомих, навіть приятелів, будуть жінки, а може, лише одна жінка. Якийсь час я буду змушувати себе посміхатися, кланятися, вставати, робити тисячу дрібних дій, з яких складається соціальне життя, поки не звикну. З'являться нові захоплення, нові заняття, але ніщо не захопить мене цілком. Ніхто та ніщо. Можливо, я дивитимусь туди, де скупчення космічного пилу чорною завісою приховує сяйво двох сонць, згадувати все, навіть те, про що я зараз думаю, згадувати мої божевільності та надії з поблажливою усмішкою, в якій буде трохи гіркоти та зверхності. Ніхто не матиме права мене засудити.